Ігор Ключник — актор, співзасновник театрів “Прекрасні квіти” та “Нафта”, школи акторської майстерності “Тісто”. А також один із засновників благодійної організації “Rescue Now”, яка вже евакуювала понад 6 760 людей (станом на 13.05), прийняла більш як 50 тисяч дзвінків та розвезла 300 тонн гуманітарної допомоги.
Поговорили про допомогу, бізнес, творчість та Україну.
Які проєкти та цілі були в тебе до 24 лютого?
Почну з творчих проєктів. З театром «Прекрасні квіти», де я залишаюсь актором і досі, ми планували українські гастролі. І в нас були розписані три, або чотири фестивалі в Європі: Португалії, Німеччині, Польщі… Через тиждень ми мали бути вже у Португалії.
Також продовжувала працювати школа акторської майстерності «Тісто», яка допомагає людям зі soft-скілами, з комунікацією. І яка взагалі є ніби симулятором життя, де за допомогою акторських технік можна прокачати себе. Ми тільки-тільки провели стратегічні сесії. Плани на цей рік були грандіозні.
Ще ми з дружиною розробляли один великий проєкт, який був пов'язаний з масажем. Головною його місією повинна була стати допомога людям чути себе та свої відчуття через тіло. У психології через мозок можна дійти до тіла, а ми вирішили діяти навпаки, бо тіло зберігає всі травми та тривоги. 23-го лютого в нас був вже відпрацьований концепт, бренд стратегія, комунікаційна стратегія, айдентика, архітектурний проєкт. І зранку 24-го лютого ми повинні були переїжджати до Києва, щоб відкритись там.
Про що ти думав вранці 24 лютого? Як цей ранок розпочався?
Він розпочався десь о 4:55. Я не вірив, що може початися війна, що взагалі це реально. Я довго не слідкував за новинами. Все що чув, може свідомо, може не свідомо, я блокував. І тільки останні кілька днів потрошку почав впускати в себе цей пронизливий страх.
24-го я прокинувся від відчуття, що ось-ось може щось початися. Я просто лежав, моє тіло так завмерло, як «бий, біжи або замри». У цей момент і почалося.
Оскільки ми живемо на Олексіївці на верхньому поверсі, нам якраз відкривалась панорама в бік П’ятихаток. Вже через секунду ми стояли біля вікна і бачили ці вибухи. Тоді цей страх розширився до неймовірних масштабів. Я такого ще ніколи не відчував. Через декілька хвилин ми вже сиділи у ванній і міркували: що робити, кому дзвонити, куди їхати, тікати. Було важко прийняти рішення. Зібрати родичів, речі… На все це нам знадобилось 5-6 годин. А потім ми чотири доби добирались до Західної України й вже там відходили від шоку.
Що ти почав робити зі своїми проєктами після 24-го лютого?
В перший тиждень ми видали заробітну плату всім хто був на ставці, щоб наперед підтримати працівників до кінця місяця. Що стосується театру: тут я просто поставив гастролі на паузу.
Але насправді опинившись в безпечному місці, я не думав про проєкти та бізнес. Насамперед я думав про людей. Спочатку, для мене було важливим вивезти рідних та близьких якомога далі від небезпеки.
Паралельно, якщо була можливість, я писав людям з команди, питався, хто де, чи можу я бути їм чимось корисний. Ми об'єднувались і допомагали один одному, наприклад, у прокладанні безпечних маршрутів.
Потреба допомагати в мене виникла майже одразу. Я дзвонив волонтерам в Івано-Франківську область і казав, що маю авто, і можу щось чи когось розвозити. Але на свою пропозицію не отримав жодного фідбеку.
Так я зрозумів, що маю два шляхи: 1) я буду щось придумувати та робити самостійно; 2) я почну допомагати тим, хто вже щось робить.
Я вибрав другий шлях. Зараз розумію, що це було правильним рішенням, бо навряд чи я мав ресурси взяти все на себе.
Тож я почав дивитися, що роблять мої друзі. Так вийшов на зв'язок з Віталіком Бандурою, і запропонував свою допомогу. З цього моменту почалась моя діяльність у благодійному проєкті «Rescue Now». Я приймав дзвінки, Віталік відповідав за загальний менеджмент та залучення фінансування, а наш третій партнер, Міша Чорноморець, займався евакуацією мирного населення на своєму авто.
Такими були мої перші кроки після 24-го лютого.
Які подальші етапи розвитку «Rescue Now»? Проєкт існує лише на запит часу, або ви в ньому знайшли свій сенс, своє призначення, і «Rescue Now» може мати свій шлях і після війни?
Дійсно, «Rescue Now» починався як проста волонтерська діяльність, де були три людини: Я, Міша і Віталік. Ми почали з евакуації людей в більш безпечні міста, такі як Дніпро та Полтава. Але проєкт дуже швидко почав зростати, завдяки чому з'явилися нові фокуси та напрямки.
Сьогодні «Rescue Now» — це вже благодійний фонд який займається евакуацією людей і доставленням гуманітарної допомоги на сході України. Ми маємо склади у Харкові, Полтаві, Дніпрі.
В цифрах на цей момент (інтерв'ю від 13.05 — прим. ред.) в нашій команді працює вже близько 220 людей. Ми евакуювали 6 760 людей, з них 468 важкохворих, лежачих, і тих, яких нікому зустріти. Але завдяки тому, що в нас є люди, які готові їх приймати, ми знайшли житло близько 260 людям, які його потребують. Треба зазначити, що на тому ж транспорті, на якому виконується евакуація, наша команда розвозить гуманітарну допомогу до Харкова. На цей час, це вже понад 300 тонн. Також майже з перших днів у нас працює гаряча лінія. На цю мить, я думаю, в нас більш як 50 000 дзвінків і звернень. Це відповідає на питання, що таке «Rescue Now» зараз.
Щодо планів і того, що з цього може вийти. Я відчуваю, що це вже не просто волонтерська діяльність, а щось більше. Наприклад, сьогодні ми розв'язували питання, які врятувати життя людини. Для мене зараз це основна моя діяльність. І в ній я знаходжу багато енергії від команди, від людей, які тут зібрались. Не дивлячись на те, що зовні відбуваються жахливі події, ця енергія побудована на відчутті радості.
«Rescue Now» — це місце, де ми можемо підтримати один одного. Тут ми допомагаємо з турботою, бо для нас це важливо, хоча могли б просто евакуювати людей. Волонтери «Rescue Now» створюють повний цикл допомоги для людей, що потребують: вивозять, годують, знаходять прихисток. І якщо ці люди захочуть, ми можемо їх повезти далі за кордон і допомогти у розв'язанні проблем, з якими вони можуть зіштовхнутись. Я навіть жартував, що «Rescue Now» ніби туристична агенція, яка робить виїзди до Полтави й Дніпра, all inclusive, безкоштовно. Так, найголовніше, що ми все це робимо безкоштовно.
Наша команда готує кожен день близько 10 000-11 000 гарячих обідів. Тож зараз витрати проєкту в день десь 5 000-6 000 $. Це вже така машина, яку не можна назвати просто волонтерською організацією. Я вірю що з такою командою і з таким зарядом енергії ми зможемо зробити ще багато чого після перемоги: повертати людей, відбудовувати місто, допомагати бізнесу в Україні. Роботи буде достатньо. Для мене це стане важливою працею з людьми, бо це те, що я робив раніше у своїх проєктах.
Чи вдалося відновити бізнес-проєкти, які були? Чи взагалі ставив собі таку мету?
Як я вже казав, театр поки на паузі. Деякі наші хлопці продовжили цю працю. Наприклад, один з них, Артем Вусик, приїхав до Львова, відкрив новий театр і залучає до нього переселенців.
Що стосується школи «Тісто», то ми тільки зараз почали знов комунікувати й взагалі міркувати, як можемо стартувати. Мені здається, що у людей почав проходити період шоку, і в них з'являється запит на те, щоб робити щось далі. Отже, вже можна переходити до наступної терапевтичної стадії, щоб допомагати людям адаптуватися, шукати нові способи комунікації. У мирний час «Тісто» могло закривати цю потребу, зараз тим паче. Тож, тільки тепер, після невеличкого перепакування, ми плануємо запускати нашу діяльність знов.
А ось проєкт з масажною поки на паузі. Для нього потрібно багато часу. І зараз людям не до цього.
Які ти бачиш можливості у своїх нішах? Які основні тренди?
В мене свій етап прийняття цієї ситуації й пристосування до неї. Зараз дивлюсь на все, як на чистий аркуш, як на початок чогось нового.
Якщо говорити про тенденції, які можуть з'являтися. Я бачу тренди на гейміфіковані підходи в усьому. Також я розумію, що багато чого ми будемо відновлювати та будувати заново: економіку, бізнес. Це створить інновації в різних сферах. Наприклад, в області державної та недержавної освіти. Мені здається, що там буде великий прогрес.
В культурній ніші, також відбудеться великий стрибок, бо людям треба буде пережити все, що трапилось. І культура перша відреагує на це. Вона буде транслювати весь біль, який ми переживаємо. На мою думку, негативні відчуття необхідно проживати, проговорювати, висвітлювати всі страждання, щоб скоріше вийти з цього стану та не закапсулювати травму. Нам всім треба кудись діти агресію, злість. І я думаю, що саме це зіграє вибухову роль у пласті культури після закінчення війни. Ми, наша країна, вже на такому рівні, що зможемо прожити та пережити цей біль усі разом. І після того станемо найсильнішою нацією.
Які навички тобі допомагають працювати зараз?
Дуже класне запитання! Впродовж цих двох місяців було таке відчуття, що мене закрутило в якомусь штормі, і зараз викинуло на берег. Тож тільки тепер я можу подивитись на те, що відбувалося, зі сторони. Раніше в мене було відчуття, що це не я, а через мене хтось все робив.
Як казав один знайомий: «Це як у спорті: ти відпрацьовуєш удари, і коли трапляється якась ситуація, твої навички спрацьовують автоматом». І я почав рефлексувати: що саме мені допомогло в тому, що я зараз маю. По-перше, комунікаційні скіли у роботі з командою. Навички чути людей, здатність до гнучкого управління. Також важливим був скіл роботи онлайн, який я здобув минулого року, проживши 4 місяці за кордоном. Тоді я був змушений навчитися працювати з командою на відстані. Було дуже важко. Але зараз я розумію, що це допомогло мені швидко створити команду, не бачившись з нею.
Ще не останню роль зіграли організаційні навички у розв'язанні питань і побудові структури. І довіра людям — це дуже важливий скіл, щоб делегувати.
Ну й енергія, про яку я казав. Вона з'являється від радості. Наша команда заряджається тим, що ми робимо та результатами. Тож ще однією важливою навичкою стало вміння побачити в людях, що вони можуть і хочуть робити. Міксуючи ці дві речі, ми змогли досягти максимального результату в нашій волонтерській діяльності.
Які зараз ставиш перед собою цілі?
Зараз мої найголовніші цілі стосуються благодійного фонду «Rescue Now». По-перше, доробити організаційну структуру в вигляді прописаних процесів всіх відділів. Не тільки правильно зафіксувати на папері, але й зробити так, щоб це було цікаво всім, і воно працювало. По-друге, я маю завдання створити стратегічну візію нашого проєкту більш ніж на 1 місяць. Зробити це з командою. По-третє, продовжувати розвивати відділи, в яких я працюю. І, мабуть, одне з головних завдань — упакувати корисність, яку люди можуть отримати, прийшовши до нас на роботу волонтерами. Адже в «Rescue Now» вони не тільки отримують місце, де можуть допомагати іншим, а й мають можливість вчитись. Зараз в рамках нашої діяльності люди можуть пройти невеличкий MBA і вийти з цього проєкту взагалі сеньйором.
Хто тебе надихнув у цій війні?
Люди. Українці.
Мене надихає читати про подвиги, які роблять українці. Надихає відчуття єдності. Надихають люди, які зараз зі мною працюють. Волонтери, які розвозять їжу у дуже небезпечні зони. І та частина команди, яка знаходиться в Харкові та працює там… Ми їх називаємо героями. Бо, ріллі, вони герої.
Та насправді ми всі герої, бо кожна дія учасників нашої команди — це допомога іншим, чи взагалі рятування чийогось життя.
І останнє запитання: як закінчиться війна?
Перемогою.
Дізнатись більше про Rescue Now:
Допомогти донатом:
